НАСТАВ ЧАС ОБ’ЄДНАТИ ЗУСИЛЛЯ!

НАСТАВ ЧАС ОБ’ЄДНАТИ ЗУСИЛЛЯ!

НАСТАВ ЧАС ОБ’ЄДНАТИ ЗУСИЛЛЯ!

МЕТА У НАС ОДНА – НЕЗАЛЕЖНА, САМОВРЯДНА, ПРОФЕСІЙНА АДВОКАТУРА! НАСТАВ ЧАС ОБ’ЄДНАТИ ЗУСИЛЛЯ!

Істина – це річ, яку як би комусь не хотілося спотворити, є неможливою для спотворення апріорі. Оскільки Україна обрала європейський вектор розвитку, для всіх правників, які є справжніми патріотами, абсолютною істиною являється те, що нам потрібна незалежна, самоврядна, професійна адвокатура, а тому саме задля цієї мети настав час об’єднати зусилля.

НАСТАВ ЧАС ОБ’ЄДНАТИ ЗУСИЛЛЯ!


Одним з послідовних і принципових моїх опонентів на Закарпатті, який довготривалий час не визнавав легітимними сформовані на підставі Установчої конференції адвокатів краю органи адвокатського самоврядування Закарпаття, є Голова Закарпатської КДКА ІІІ скликання, суддя у відставці ВОЛОДИМИР ДУМНИЧ. Але життя вносить свої корективи в позицію будь-якої розумної людини. Як казав Вінстон Черчилль: «Тільки дурні й ідіоти ніколи не міняють своїх поглядів». Сьогодні з плином майже трьох з половиною років Володимир Думнич по багатьох питаннях змінює свою позицію. Тільки консолідувавши зусилля ми можемо зробити українську адвокатуру дійсно незалежним правозахисним інститутом. Саме таке наше бачення на Закарпатті, коли всі колишні опоненти об’єднуються задля одної благої цілі – розвитку адвокатури України. У НАС НА ЗАКАРПАТТІ НІЯКОЇ ТАКЗВАНОЇ АДВОКАТСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ НЕМАЄ І БУТИ НЕ МОЖЕ. Адже не може бути опозиції до істини. ОТЖЕ, ГОЛОВНА ТЕЗА СТАТТІ ВОЛОДИМИРА ДУМНИЧА: «НЕ МОЖНА НЕ ВІДМІТИТИ ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНУ ПОЗИЦІЮ КЕРІВНИЦТВА НААУ ( ІЗОВІТОВА Л.П.) СТОСОВНО НАГАЛЬНОЇ НЕОБХІДНОСТІ ЗМІН В ЗАКОНІ « ПРО АДВОКАТУРУ ТА АДВОКАТСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ» ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ СПРАВ СТАНУ В АДВОКАТУРІ УКРАЇНИ, ЯКА ВЖЕ ЗА ОСТАННІЙ ЧАС , НЕ НА СЛОВАХ, А НА КОНКРЕТНИХ СПРАВАХ , ВСТИГЛА СТАТИ В ЯКІСНОМУ ПЛАНІ НАБАГАТО КРАЩОЮ ТА ДОСИТЬ ПОМІТНОЮ В ПРАВОВОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА, ЗАВДЯКИ КРЕАТИВНИМ ПІДХОДАМ В ОРГАНІЗАЦІЙНОМУ КЕРІВНИЦТВІ ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЮ ТА ПОСТАВЛЕНИХ ПЕРЕД НЕЮ ЗАВДАНЬ - ДЛЯ ПОБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ, ЩО ОСОБЛИВО ПРИЄМНО, ЩО ТАКІ ПОЗИТИВНІ ЗМІНИ НА КРАЩЕ МАЮТЬ МІСЦЕ І В НАШОМУ РЕГІОНІ».
На фото (по центру) Володимир Думнич.
ВОЛОДИМИР ДУМНИЧ, ГОЛОВА ЗАКАРПАТСЬКОЇ КДКА ІІІ СКЛИКАННЯ: «Р О З Б Е Щ Е Н І В Л А Д О Ю АБО : Ч И Ї І Н Т Е Р Е С И О Б С Л У Г О В У Ю Т Ь С У Д И ТА А Д В О К А ТУ Р А»
Лорд Ектон :
«Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно».
Треба ж докотися до такого плачевного стану судовій системі, коли суддям змушені були давати хабарі навіть найвищі посадові особи минулої влади, не виключено і діючої, про яку наразі ніхто з громадян не скаже доброго слова, правда, за винятком кращого життєвого рівня, навіть і ті, хто виграли судові справи, але змушені були теж щедро заплатити за рішення і тоді, коли були повністю праві у спорі. Бо суцільне поширення корупції в судах довело цю систему до крайнього рівня несправедливості за формулою : якщо одна сторона судового спору не знайде «підхід» до судді, то неодмінно це зробить інша. При такому підході, судді ніколи не залишаються у програші, а працювати без щедрої оплати їх роботи, на превеликий жаль, «старі» судді вже ніколи не зможуть, тому їх щонайменше хвилює те що про них говорять. Бо моральний імунітет у цьому питанні від шкідливої поведінки у них давно пропав, а «прививку» до корупції їм, не в останню чергу, зробила сама влада У цьому їм , як не прикро, але факт : адвокати теж не останніми допомагають плекати корупцію, особливо молоді адвокати на світанку своєї трудової діяльності , які не мають достатнього досвіду та не впевнені в своїх силах, тому намагаються компенсувати свій недостатній професійний рівень, зрозуміло, якими чинниками, для яких бажання такого не чесного судді отримати від них хабар за позитивне вирішення справи на користь його клієнта є для ще й позитивним моментом, мовляв, ми двері суддів відкриваємо ногами,а самим доступом до тіла конкретного судді вони навіть вихваляються, щоб у такий спосіб збільшувати свою клієнтську базу.
Пригадується, у старі добрі часи був напрацьований цілий надійний арсенал запобіжників від корупції, один з яких полягав у тому, що ні за яких обставин, не могло такого бути, щоб в одній області чоловік та дружина працювали по різні барикади судових баталій , скажімо чоловік суддя, а дружина адвокат тощо, про що не скажеш наразі, коли це негативне явище суцільно поширено повсюдно. Справа доходить до того, що близькі родичі суддів працюють в судах обох рівнів, міліції та прокуратурі, працюючи тісно у корупційному тандемі, який так просто не здолати за короткий час без системного підходу усіх владних й державних інституціях в суспільстві.
Абсолютно не меншою вина в корупції є і законотворчого органу – парламенту, який ухвалює закони без врахування питання можливості його використання в корупційних схемах.
Хоча б взяти норму цивільно-процесуального закону про відвід судді, вирішення якого, хитрому чиновнику від судової влади, щоб унеможливити відібрання справу у судді-корупціонера, спало на думку питання вирішення відводу (десятками років за часи СРСР відвід судді вирішував інший суддя цього ж суду) передати судді, що вирішує справу. Це є цинічна норма закону, виписана людьми, які абсолютно не знають практичний бік цієї проблеми стосовно того, яку непоправну шкоду вона завдала судочинству в цілому та правам громадян.
Тут закладено в правову норму, якою гарантовано рівність сторін перед законом і судом міну, задля порушення цього принципу, бо суддя, отримавши незаконну винагороду від іншої сторони по справі , ніколи не віддасть справу, яка у нього перебуває на розгляді, і обов’язково відпрацює отриману винагороду. Адже тисячі кричущих фактів обґрунтованих відводів суддям, які не чистими на руку суддями відхиляються, бо змушені відпрацювати отриманий хабар, що призводить до того, що сторона, на боці якої у спорі закон, програє справу стороні, яка купила правду. Інколи, справа доходить до чистого абсурду.
Якось одна особа, що бере участь у справі, підслухала розмову адвоката з суддею в центрі міста, який з адвоката став суддею, а інший пішов адвокатом на його місце, мовляв не переживай все буде добре. Звичайно, у такій ситуації чесний суддя, яких не буває( вони тільки в уяві пана Маляренка існували), одразу віддав би справу голові суду. Почувши на свої вуха подібне ця особа заявила судді відвід з цих підстав, але той відхилив його без всякого сорому, зіславшись на те, що це нічим не підтверджено і ухвалив рішення на користь свого приятеля - адвоката, який представляв іншу сторону у справі.
Ось з чого потрібно починати щонайменше, тобто з самого простого, що лежить прямо перед очима, а подібних дефектних норм в діючому законодавстві чимало.
Існує аналогічна норма статті ЦПК України, коли суддя касаційної інстанції одноособово вирішує питання про обгрунтованість або необгрутованність касаційної скарги, при цьому безмотивно, лише цитуючи цю норму, незаконно відмовляє у відкритті касаційного провадження, прямо з стелі зазначаючи, що ваша, бачите цілком обгрунтована скарга, є необгрунтованою, при цьому без наведення в ній будь - яких мотивів взагалі , а його ухвала із зазначеного питання, не підлягає ще й оскарженню, тобто неправомірно позбавляє людину на вільний доступ до суду для захисту свого порушеного права, гарантованого Європейською Конвенцією та Основним Законом нашої держави від її конституційного права на вільний доступ до суду, який і така суттєво обмежений квазікасацією, коли справи вирішуються касаційною інстанцією без участі сторін взагалі. Подібних випадків в недосконалому законодавстві не мало.
Не менш впливовим та вагомим негативним чинником, що сприяє корупції в у судах є теж постійне протиправне вторгнення влади в розгляд конкретних справ для отримання у спорі безпідставної переваги, у деяких випадках, явно неправосудного рішення( вироку) для розправи, у тому числі з своїми політичними опонентами,а також призначення на грошовиті посади своїх людей, де суди після цього міркують теж дефектно : якщо можна владі від суду отримувати неправосудні рішення, тому чому я ми не можемо ухвалювати таке ж рішення, та ще й не замалу винагороду в своїх інтересах , переведенням на роботу до столиці, просування по посаді тощо, яскравим прикладом чого є справа з тим же Кіреєвим.
До речі , хоч дії Тимошенко Ю.В. і були декриміналізовані парламентом з метою прискорення її звільнення від відбування покарання, тим не менше, той факт, що у її діях відсутній взагалі склад злочину, не перестає бути фактом для професіоналів юристів, хоча б тому, що вона особисто не підписувала сумнозвісну угоду з російським Газпромом взагалі, але най головне - сама чинність такої угоди є доказом наявності між сторонами цивільних та міжнародно правових відносин, тому, зрозуміло, усі спірні питання, що випливають з цих правових відносин, теж мали вирішуватися згідно виписаних у ній умов, у тому числі спір мав вирішуватися за правилами та нормами вирішення спору між її суб’єктами в міжнародному арбітражі. Натомість, для розправи з Тимошенко Ю.В., минула влада задіяла сумнозвісного суддю Кіреєва, якого заздалегідь «купила» та підготувала для цього, у вигляді заохочення - переведення на роботу з провінції до столиці, для ухвалення завідомо незаконного вироку у її справі.
Можновладці від правлячої партії, яка стала повним політичним банкрутом не можуть досі прийти до тями, звалюючи усі свої гріхи казнокрадства лише на одну людину, хоча це далеко не так. Бо всі вони, перебуваючи у владі, майже не відставали від свого лідера у збагаченні шляхом розкрадання державного майна та суцільній корупції за всі призначення на посади в правоохоронних та інших державних органах. Їм здавалося, що вони кращі за інших людей, тому мають право так жити, та мають і переважне право у спорі з іншими перед законом і судом, а коли чули про верховенство права , то у їх розумінні воно теж поширювалося тільки на них. Адже за їх розумінням, що вони «верховодять» у державі та за спотвореним міркуванням про це, виконавча гілка влади вважає, що вона апріорі має завжди бути права у будь - якому судовому спорі. Мовляв, іншого не може й бути, щоб влада була не права, що і стало причиною появи останнім часом вибіркових (селекційних) рішень, безпідставно ухвалених судами на її користь у судових спорах за її участю, де саму судову систему України вона розглядає як придаток до власних крісел її чиновників, а останні на суддів дивляться, як на обслугу особистих політичних і комерційних інтересів. Свого часу, справа дійшла до брутального правового нігілізму у справах з оспорюванням результатів виборів до Парламенту, коли Вищий адміністративний Суд, який є найвищою судовою інстанцією з розгляду адміністративних справ, на увесь світ продемонстрував свою повну залежність від влади та продемонстрував, що у тому випадку, де присутні інтересі останньої, він готовий надати безпідставну перевагу їй у будь - якому спорі, і задля цього навіть проігнорувати норми Конституції,якою передбачені вичерпні випадки припинення повноважень народного депутата, неправомірно позбавивши в судовому порядку законно обраних народом депутатів до Парламенту своїх мандатів, чого не знає навіть світова судова практика у диктаторських режимах, де суди повністю підконтрольні правлячому режиму.
Тут не можна відкидати одну особливість вітчизняного правосуддя: постійне тісне неформальне «спілкування» керівників виконавчої гілки влади з жерцями Феміди (форми та контакти співпраці найрізноманітніші і усім давно відомі ), що неможливо утаїти від народу, яке вже останнім охрещене як «тандемосуддя». А їх узгоджені домовленості з судом про необхідні їм рішення давно вже стали для них нормою.
Тому дозволимо собі припустити, що насправді за цим дивовижним спотвореним судочинством стоїть зовсім не правове невігластво жерців Феміди, а цілком меркантильні мотиви носіїв суддівської мантії, за мовчазною згодою яких вони самі позбулися своєї незалежності задля надбання від влади у вигляді пролонгації свого високого статусу судді якомога довше та усього, що їм тільки може приносити ця посада, а також підвищення у роботі , скажімо, з провінції одразу до столиці, або з судді на посаду голови суду тощо. А ще най головне : можливість з благословління влади бути прощеним за свої судові гріхи. Зайвим доказом чого є невдала так звана судова реформа» 2010 року, коли Вищу раду юстиції наділили такими необмеженими повноваженнями та правами у здійсненні контролю та нагляду за судами усіх рівнів, у тому числі з питань прийняття рішення про дострокове припинення повноважень суддів, такі стали таким собі « судом над усіма суддями» , здійснюючи на останніх шалений прихований тиск арсеналом усіх правових й не правових (адміністративних тощо) важелів, мовляв, ви слуги не закону, а – влади, про що повинні завжди добре пам’ятати…
Але незаперечний факт не перестає бути фактом, який не можна не бачити та не визнавати: в Україні досі відсутній справедливий, безсторонній й незалежний суд, починаючи від проголошення незалежності України до цього часу, який дуже сильно корумпований, про що красномовно свідчать не тільки висновки європейських демократичних правових інституцій, але вже вкотре повторення знову цього висновку нещодавно Держдепартаментом США. Але, насамперед, ухвалені судами рішення за цей час, проаналізувавши які (практичний інтерес вони мають лише для юристів професіоналів, увагу яких вона може привернути окрема їх систематизація з оприлюдненням без коментарів), стає зрозумілим навіть не юристу їх замовний( не безоплатний) характер. Зрозуміло, це – шлях у нікуди.
Кажуть люди, а їх бачення в екзистенціальних вимірах стану суспільства з усіх негативних явищ в ньому є найбільш об’єктивним : якщо настане час, коли пересічний громадянин зможе виграти в суді справу від влади, або будь - якого місцевого олігарха, коли останніми порушені його права, тоді можна буде говорити про реальні зміни й покращення в цій занедбаній судовій царині, а допоки це лише мрія, так як навіть у звичайного бізнесмена або грошовитої людини , про перемогу в суді у спорі з ними доводиться лише мріяти.
Але чим скоріш ми усвідомимо, визнаємо та зможемо позбутися цих феодальних пережитків минулого, тим скоріш проростуть перші паростки того омріяного нами давно правосуддя, яким давно опанував цивілізований світ, якому воно бездоганно служить,у якому ніхто не вправі навіть в думці зазіхнути у будь - який спосіб на його незалежність, але для цього, окрім досконалої напрацьованої іншими демократичними державами необхідної судової реформи, потрібно зрозуміти та усвідомити усіма суб’єктами держави перш за все те, що Iustitia fundamentum regnōrum - правосуддя є фундаментом держави. Але і цього замало, бо не слід забувати, що правосуддя вершать люди, а ці люди повинні бути прийняті як гідні того усім соціумом, щоб бути суддями, більшістю населення на тій території, де вони мають, у тому числі отримати від них повну довіру на здійснення судочинства, тобто мандат судді.
Можна , на превеликий жаль, навести тисячі подібних цивільних і кримінальних справ, у яких навіть не юристу в очі кидається спотворене( замовне) судочинство внаслідок неприпустимого втручання на найвищому рівнів у здійснення правосуддя виконавчої гілки влади у діяльність іншої – судової гілки влади, при цьому коли задля досягнення у не правовий спосіб необхідного неправосудного рішення, судді йдуть відверто в обхід закону. Але наведемо кричуще порушення суддями вимог закону, яке за своїм розмахом просто приголомшує,а заодно,яскраво викриває тих суддів,які невдало заперечують селекційне судочинство,яке дуже поширено, особливо, коли однією з сторін є орган влади, то це має суцільно повсюдний характер, адже наведений не тільки вище, але й цей приклад , робить безсилими самих суддів пояснити можливі « «причини» ухвалення рішення у такий спосіб, за яке вони б мали попрощатися з посадою одразу. Але оскільки цього не станеться, то стає зрозумілим замовник такого рішення – влада, якою вони і будуть прощені.
Так, наприклад, суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ К. своє ухвалою від 05.02.2013 року, відкривши касаційне провадження у справі, позивачу Б. запропонувала до 11.03.2013 року подати заперечення на касаційну скаргу. Останній хоч і немолодий за віком( 57 років), але наївно мав сподівання, що хоч одним вухом стане почутим судом, знаючи з римського права, що у будь - якому спорі має біти вислухана й інша сторона, бо без цього вести мову про обґрунтованість та справедливість у ньому рішення, годі й говорити.
Ніхто б навіть і подумками не мін припустити, що пропозиція касаційного суду подати заперечення на апеляційну скаргу прокурора, все це звична типова імітація про людське око нібито дотримання вимог закону, щодо рівності сторін перед законом і судом у поданні бодай хоча б своєї фактичної та правової позиції задля ухвалення судом обґрунтованого і справедливого рішення.
Виконуючи зазначені вимоги судді та вимоги закону про надання наданого Б. законом права у вигляді заперечення на касаційну скаргу заступника прокурора Закарпатської області,яку він, будучи наївним виконав цю вимогу, і лише згодом зрозумів, що це звичайний обман з боку судді та суду касаційної інстанції,а його просто розвели як малюка, хоча після отримання з цієї «поважної» інстанції рішення від 20.02.2013 року видно, що воно ухвалено задовго раніше до наданого йому строку можливості подати свої заперечення( пропонувалося такі подати йому до 11.03.2013 року, про що свідчить ухвала судді К. від 5.02.2013 року, хоча рішення вже було ухвалено, скоріш за все, заднім числом , до того ж, це зроблено так тому, що судді були безсилі та не могли спростувати й не врахувати під час розгляду справи його заперечення у вигляді контраргументів, тому рішення ухвалили ще 20.02.2013 року, у якому його важливі заперечення взагалі не були враховані та й не могли бути враховані,про що свідчить і зміст цього рішення, а також ухвала судді - доповідача про визначені йому і строки подачі заперечення, тобто суд на цій стадії просто його як сторону та учасника процесу виключив (прямо викинув), чим неправомірно обмежив його у вільному доступі до правосуддя, гарантованого як національним законодавством, так і європейською Конвенцією. Але подібним суддям начхати на закон, бо вони, на жаль, «раби» не його величності Закону, а влади. Цей різновид судочинства у нашій державі вже охрещений пересічними громадянами, як «тандемосуддя», зрозуміло , влади і суду.
Такі не неправосудні рішення були ухвалені суддями касаційної, у тому числі і Верховного Суду України на догоду гаранта Конституції з минулої влади, який опікувався інтересами свого керівника Департаменту лісового господарства, наближеного до його сім’ї, статки якої, його у цій галузі, поповнювалися щоденними мільйонними надходженнями від незаконної вирубки лісів. А тих,хто не бажав працювати за цими корупційними схемами викидали на вулицю, як і в ситуації з Б.
Мало того, що у нас за недосконалим цивільно - процесуальним законом та іншими законами, у тому числі і згідно із Законом « Про судоустрій та статус суддів» , не існує майже касаційної інстанції, а існує така собі тільки квазікасація (половинчаста касація), де справи розглядаються навіть без участі сторін,що не можна визнати нормальним,яких вони не тільки не хочуть почути навіть письмово, не кажучи вже про можливість надання їм прийняти безпосередню участь у розгляді справи, чим повністю «відкриті шлюзи» суддям для правового свавілля за відсутністю будь - якого контролю за розглядом судом справ суддями касаційної інстанції( розгляд справ скопом заднім числом на користь сторони, яка замовила справу), класичним зразком я чого є дана справа, останні опустилися взагалі до примітивного рівня дотримання вимог цивільного процесу та замахнулися навіть на те, щоб позбавити Б. його природного права, яке кожному гарантовано у будь - якій справі – подати хоча б письмові заперечення, для того, щоб у нього як рівноправної сторони процесу були бодай умовні сподівання на об’єктивний розгляд справи неупередженим судом. А він вважався рівноправним учасником процесу, та міг скористатися наданими йому законом процесуальними правами,у тому числі правом подати заперечення та необхідні докази контексті вимог закон у та самого ж суду та міг сподіватися, що все нібито відбулося по закону. Але таке рішення, де він у спорі за способом та змістом переможений відповідачем, якому була надана безпідставна перевага за рішенням суду , який діяв не за нормами процесуального права, а за принципом доцільності, де у такий не правовий спосіб, прокуратура не зовсім у рамках існуючого закону та методів у тандемі з судом явно сумнівно захищали інтереси відповідача та свідомо сприяла йому в отримані для нього позитивного рішення з допомогою його незаконного перегляду за спливом усіх можливих й неможливих строків, коли не тільки прокуратура на усіх рівнях, але й суд касаційної інстанції, всіляко сприяли відповідачу, тому не можна визнати ні за яких обставин законним подібне рішення, оскільки таке рішення з наведених вище підстав є не тільки незаконним, необґрунтованим та несправедливим, але най головне : спосіб, у який було ухвалено рішення ще задовго до того як Б. було запропоновано до 11 березня 2013 року подати заперечення на касаційну скаргу прокуратури Закарпатської області, воно вже було ухвалено ще 20 лютого 2013 року, у зв’язку з чим воно є без усякого сумніву неправосудним, що є настільки очевидним, що не потребує будь - яких доказів про це. Таке порушення судом було розраховано суто на те, що такі спори не поширюються на юрисдикцію Європейського Суду, хоча у справі судді Верховного Суду України Волкова проти України мала місце й протилежна позиція..
Наразі Б. звернувся до Європейського Суду, який прийняв його заяву до розгляду, та переслідує мету для надання йому можливості та спонукання цією поважною судовою інституцією Верховний Суд України до перегляду в порядку, передбаченому п.2 ч.1 ст. 355 ЦПК України рішення Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ( встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, зокрема статті 6 параграфу 1 Конвенції МОП, ратифікованої Постановою Верховної Ради України № 3933- ХII від 04.02.94 р., що набрала чинності для України 16.05.1995 р., тимчасова відсутність на роботі у зв’язку з хворобою або травмою не є законною підставою для звільнення, яка згідно параграфом 1 статті 2 пунктом а, ця Конвенція поширюється на всіх осіб, які працюють за наймом, у тому числі працівників найнятих за договором, зрозуміло(як різновидом і тим же ) контрактом про прийняття на роботу на певний термін чи для виконання певної роботи, а статтею 3 Конвенції передбачені відповідні гарантії проти застосування договорів про прийняття на роботу на визначений термін, мета яких ухилитись від надання захисту, передбаченого цієї Конвенцією, що згідно з нормою даної статті є підставою для перегляду зазначеного рішення суду від 20 лютого 2013 року та отримання справедливої сатисфакції від держави Україна за невиконання рішення Мукачівського міськрайоннного суду від 25.06.2010 року відповідними органами державної виконавчої служби.
Підсумовуючи сказане, слід зазначити й те, що останні новели в Законі України « Про адвокатуру та адвокатську діяльність», не витримують жодної критики, вони лобіювались певними особами під себе, на практиці, вони виявилися не тільки досконалими, а просто - шкідливими, бо здебільшого, перш за все, їх норми засвідчують, що вони істотно обмежують всіх бажаючих адвокатів України у вільному доступі до висування та обрання їх в органи адвокатського самоврядування, після формування яких, практично, осіб, які прийшли до влади в адвокатурі, не можна змінити(переобрати) у законний спосіб, оскільки там отримують навколо них тепле місце інші постійно прописані так звані свої адвокати, у вигляді набуття статусу «постійних делегатів» на зборах, конференціях, з’їздах, щоб ухвалювати потрібні рішення на догоду усьому керівництву адвокатури , не завжди достатнього фахового рівня,один з яких зміг очолити навіть ВКДКА( правда, оговтавшись від появи такої випадкової особи - її хутко позбулися), які теж отримують деякі преференції від цього у вигляді своєї «недоторканості» від дисциплінарних стягнень, що давало та дає можливість таким особам, узурпувати повноту усієї влади в адвокатурі та залишатися в її керівних органах довічно. А деякі деструктивні норми породили в житті адвокатури чисельні конфлікти між адвокатами усіх регіонів, та на практиці довели свою анти правову спрямованість та свою шкідливість, навіть у порівнянні з тими довгоочікуваними демократичними засадами, які були раніше прописані в довготривалому в часі прийняття Законі «Про адвокатуру» (1992 р.), тобто були кроком назад оскільки адвокати стали більше піддані не потрібному зайвому адвокатському адмініструванню на всіх рівнях, що може негативно відбиватися на ефективному здійсненні ними їх професійних прав та обов’язків, що дає якщо не прямо, то опосередковано владі можливість втручання в їх діяльність, що є неприпустимим ні за яких обставин. На тлі цього, не можна не відмітити цілком правильну позицію керівництва НААУ ( Ізовітова Л.П.) стосовно нагальної необхідності змін в Законі « Про адвокатуру та адвокатську діяльність» для покращення справ стану в адвокатурі України, яка вже за останній час , не на словах, а на конкретних справах , встигла стати в якісному плані набагато кращою та досить помітною в правовому житті суспільства, завдяки креативним підходам в організаційному керівництві її діяльністю та поставлених перед нею завдань - для побудови правової держави, що особливо приємно, що такі позитивні зміни на краще мають місце і в нашому регіоні.
Також цілком логічною та не безпідставною, на мою думку, є і позиція керівництва НААУ та всіх адвокатів, щодо сумніву необхідності створення державою додаткового окремого Координаційного центру з надання безоплатної правової допомоги з утворенням його регіональних центрів в регіонах України, як окремого інституту безоплатної правової допомоги, які фінансуються з державного бюджету та не заборонених законом джерел, замість входження та влиття цієї структури в єдину адвокатську сім’ю, що було б цілком природним явищем для створення одного справжнього монолітного правозахисного потужного органу у державі.
Адже в практичній площині виходить : щоб належним чином виконувати свої завдання в повній мірі, у тому числі з надання первинної та вторинної безоплатної правової допомоги, а також для нормального функціонування такого відокремленого самостійного органу - для виконання складної юридичної роботи, залучається значна частини професійних адвокатів, які входять до складу НААУ та є в її ЄДРА. Це по – перше.
По - друге, це пов’язано з значними додатковими зайвими фінансовими витратами держави на створення окремого самостійного органу із зазначеного питання( необхідний штат працівників, приміщення, оплата їх праці, витрати на організаційно - технічне забезпечення тощо)
По - третє, таке створення зазначеного органу не узгоджується, а суперечить діючому Закону « Про адвокатуру та адвокатську діяльність», не тільки тому, що в складі цього органу, здебільшого керівниками є не адвокати,але й тому, що цей орган входить до складу Міністерства юстиції, яке є стержнем виконавчої влади, через який прямо або опосередковано можливе зазіхання на базовий принцип адвокатської діяльності - її незалежність як самоврядної професійної організації.
Окрім того, очолюють його, як правило, чиновники взагалі далекі від адвокатури, що є абсолютно негативним моментом, спрямованим на послаблення незалежності професії адвоката, спробою держави зробити з адвокатів своїх «слуг» для обслуговування правоохоронної системи та Феміди,що в кінцевому підсумку дуже негативно може відбиватися на захисті осіб від кримінального переслідування, з урахуванням, в тому числі й того, що деякі адвокати можуть піддатися спокусі та впливу на них керівництва створеного, фактично, державного органу, входячи до якого в структуру на його умовах за контрактом, вони одразу підпадають в залежність від так званого роботодавця, тому змушені здійснювати свою професійну діяльність з оглядкою на його інтереси і того, хто їм роботу надає, оплачує, та від кого вони матеріально залежать , тобто від держави, а отже, можливе в такій спотвореній формі неприпустиме зміщення приорітету в захисті особи - в бік його послаблення !

12 04 2016